18 ТРАВНЯ-ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГЕНОЦИДУ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ
18 травня 1944 року розпочалася операція з депортації кримських татар. У цей день вшановують пам'ять жертв цього злочину (під час головної хвилі депортації 18-20 травня було виселено 180 014 осіб), а також відзначають його як День боротьби за права кримськотатарського народу.
Почалося все рано вранці 18 травня 1944 року і завершилося о 16:00 20 травня 1944 року під контролем понад 32 тис. осіб військ НКВС. Людям відводили до півгодини на збори, після чого на вантажівках їх відправляли до залізничних станцій, а звідти ешелонами на схід. Вагони були товарними, переобладнаними для перевезення людей: там були "пічка-буржуйка" і нари. Усього таких ешелонів було відправлено 70.
Офіційно кримськотатарському народу дозволяли взяти із собою до 500 кг багажу, правда, реально вдавалося забрати набагато менше, іноді – взагалі нічого.
Такий переїзд змогли пережити далеко не всі – дорогою загинули близько 8 тис. осіб, здебільшого літні люди і діти. Найчастіше помирали від спраги і тифу.
"Про медичне обслуговування навіть не йшлося. Люди пили воду з водойм і звідти ще й запасалися. Воду кип'ятити не було можливості. Люди почали хворіти на дизентерію, черевний тиф, малярію, коросту, воші були в усіх. Було жарко, постійно мучила спрага. Померлих залишали на роз'їздах, ніхто їх не ховав", - розповідали татари, які були очевидцями умов у дорозі.
Деякі люди сходили з розуму, не витримавши страждань. У перші роки після депортації загинули, за різними оцінками, від 20 до 46% депортованих.
Більшість депортованих опинилися в спецпоселеннях. Вони були оточені воєнізованою охороною з блокпостами, а територія огороджена колючим дротом. Людей використовували як дешеву робочу силу і відправляли обробляти поля, працювати на шахтах та будівництві, на заводах і фабриках.
Залишити спецпоселення без дозволу НКВС було неможливо, в іншому разі за це загрожувало 20-річне ув'язнення.
Стосунки з місцевими жителями складалися також важко. Наприклад, в Узбекистані ще до прибуття кримськотатарського населення серед місцевих розпалили ненависть, переконавши людей, що прибувають зрадники і вороги народу. Людям розповідали, що до них їдуть циклопи і канібали. Деякі місцеві жителі навіть обмацували голови, перевіряючи, чи не ростуть у тих роги.
Освіту Кримські татари все ж могли здобувати, але виключно російською мовою. Будь-які публікації кримськотатарською було заборонено аж до 1975 року, а з Великої радянської енциклопедії навіть вилучили статтю про кримських татар.
У спецпоселеннях і без права повернутися до Криму татари перебували протягом другої половини 50-х, поки не настала доба хрущовської десталінізації. Правда, тоді уряд тільки пом'якшив умови життя, але звинувачення в державній зраді все одно залишилося.
Кримськотатарський народ в 50-х і 60-х активно боролися за своє повернення, за допомогою демонстрацій у тому числі. Деякі з них було розігнано силою. Тим не менше зусилля не минули дарма, і поступово татарам удалося розширити свої права. При цьому заборона на повернення до Криму все ж діяла, до самого 1989 року.
Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації. 20 березня 2014 р. Верховна Рада України прийняла Постанову № 1140-18 «Про… гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.